bio bookworm 2015-01-26T11:34:20Z http://bio.bookworm.com.ua/feed/atom/ WordPress giggs http:// <![CDATA[Сюдзі Цусіма]]> http://bio.bookworm.com.ua/?p=1212 2012-05-07T08:37:39Z 2012-05-07T07:49:21Z Сюдзі Цусіма (яп. 津島修治) – справжнє ім’я японського письменника Дадзая Осаму (див.)

На bookworm!

]]>
giggs http:// <![CDATA[Осаму Дадзай]]> http://bio.bookworm.com.ua/?p=1210 2012-05-28T08:02:38Z 2012-05-07T07:47:16Z Осаму Дадзай (яп. 太宰治, справжнє ім’я – Сюдзі Цусіма (津島修治) – один з найвидатніших японських письменників ХХ століття.

Народився 19 червня 1909 року у містечку Канагі, префектура Аоморі, у заможній аристократичній родині. Після закінчення префектуральної середньої школи чотири роки жив у родичів у Канагі, 1927 року поступив на філологічне відділення ліцею у Хіросакі. 1930 року закінчує ліцей і переїжджає до Токіо, де поступає на факультет французької літератури університету Тейкоку.

1930 року у Дадзая починається роман з гейшею Беніко, що викликає неабиякий сімейний скандал. Як наслідок, Дадзай був вимушений виписатися з родинної книги. На цей час припадає і перша, невдала, спроба самогубства – таких спроб протягом життя письменника буде чимало.

1933 року у лютневому випуску токійської газети «То-окуніппо» виходить перше оповідання Дадзая «Потяг», який отримує першу премію на літературному конкурсі, що його проводила газета. Саме тоді вперше письменник і використав псевдоним Дадзай Осаму.

Хоча спочатку Дадзай жваво і з задоволенням взявся вчиться в університеті, дуже швидко він втрачає інтерес до навчання і практично перестає ходити на заняття. Дадзай мріє написати історію свого життя і померти. Для книжки він навіть вигадав назву – «На сході днів». Уже у березні того ж року у першому номері журналу «Тюлень» з’являється ще одне оповідання Дадзая — «Одяг з риб’ячої луски», і літературна спільнота заговорила про народження нового оригінального таланту. Згодом у тому ж журналі починається публікація першого роману письменника – «Спогади».

Вже у березні 1935 року Дадзай завершує працю над збіркою «На сході днів» і, бажаючи залишитася вірним собі, робить нову спробу покінчити життя самогубством, втім так само невдалою.

Повернувшися з Камакури, Дадзай потрапляє до лікарні з сильним приступом апендициту, після операції у нього починається перетоніт, він мучається сильним болем, і йому колять наркотики. З лікарні Дадзай виходить закінченним наркоманом.

Ще у лікарні він починає повість «Квіти блазенства», яка виходить у травневому номері журналу «Японський романтизм» за 1935 рік. У липні того ж року Дадзай переїжджає до містечка Фунабасі, префектура Тіба, де він перебуває майже півтора роки.

Хоча весь цей час Дадзай безперервно приймає наркотики, в його творчості настає один з найбільш плідних періодів. «Коли б я до нього не зайшов, – згадує його друг, Асамі Дзюн, – він завжди сидів над рукописом. Як правило, після уколу він переживав стрімкий зліт натхнення. Напевно, він і коловся, аби щось написати».

У жовтні 1936 року, за наполяганням іншого свого друга – Масудзі Ібусе – Дадзай лягає до психіатричної лікарні у спробі вилікувати наркоманію. І за місяць дійсно виліковується. Та натомість впадає у глибоку депресію. Після виходу з лікарні Дадзай починає оповідання «Human Lost», де вперше виникає тема «загубленої людини» – тема, до якої Дадзай повертатиметья ще не раз, зокрема, і в одному з останніх творів – «Сповідь “неповноцінної” людини».

Восени 1937 року Дадзай розлучається і оселяється у Токіо, де часто зустрічається з друзями, багато п’є і майже не пише. Лише 1938 року на зміну депресії приходить новий підйом. Для Дадзая починається другий, найбільш стабільний і плідний період у творчості, який триватиме до 1945 року.

1939 року Дадзай одружується вдруге – на Ісіхара Мітіко. Молодята нетривалий час живуть на батьківщині дружини – у Кафу, але невдовзі перебираються до передмістя Токіо, Мітаку.

У листопаді 1941 року Дадзая було призвано у діючу армію, але через хронічні процеси у легенях його майже відразу було комісовано. Хоча у воєнні роки багато письменників замовкли, Дадзай продовжував писати, вважаючи це своїм патріотичним обов’язком. Звістка про капітуляцію Японії стала для нього справжнім шоком.

Наприкінці 1946 року Дадзай повертається до Токіо, де на той час була вже поновлена діяльність більшості літературних журналів. У нього багато замовлень, але працює він мало. Лише за рік йому вдалося подалати апатію і повноцінно повернутися до творчості. 1947 року Дадзай пише один зі своїх найкращих оповідань «Дружина Вийона» (саме це оповідання дивом було надруковано у СРСР, в якому ім’я Дадзая через його мілітарістські погляди і критику комунізму було під забороною) і повість «Закатне сонце» – повість спочатку виходить у журналі «Сінтьо» і майже відразу, завдяки надзвичайній популярності серед читачів, окремою книжкою. В японській культурі навіть закріпилося поняття «сяйодзоку» (закатне сонце), яким позначає старі арістократичні родини, що поступово втрачають будь-який вплив.

1948 року Дадзай закінчує повість «Сповідь “неповноцінної” людини» й оповідання «Вишні». Перші глави повісті з’явилися в червневому номері журналу «Тембо», але, не чекаючи завершення публікації, Дадзай пішов з життя. Дописавши «Сповідь…» і вклавши, за власними словами, в неї всю свою душу, Дадзай відчував себе виснаженним і спорожнілим. Він ще встигає написати оповідання «Гуд бай», після чого разом з другом, Ямадзакі Томіе, 13 червня 1948 року кидається в один з токійських водозбірників. Тіла обох було знайдено лише 19 червня. 18 липня прах письменнико було поховано біля храму Дзенріндзі, поруч з могилою Морі Огая, одного з найулюбленіших авторів Дадзая. Офіційний день смерті Дадзая Осаму, так зване «Поминання вишен» відзнається щороку, 19 червня.

Твори

Спогади (思い出 Omoide, 1933)
Квіти блазенства (道化の華 Dōke no Hana, 1935)
На сході днів (晩年 Bannen, 1936)
二十世紀旗手 Nijusseiki Kishu, 1937
Вісім видів гори Фудзі (富嶽百景 Fugaku Hyakkei, 1939)
Школярка (女生徒 Joseito, 1939)
Жіноча дуель (女の決闘 Onna no Kettō, 1940)
Терміновий виклик (駈込み訴え Kakekomi Uttae, 1940)
Біжи, Мелосе! (走れメロス Hashire Merosu, 1940)
Новий Гамлет (新ハムレット Shin-Hamuretto, 1941)
Право і посмішка (正義と微笑 Seigi to Bisho, 1942)
Міністр правого Санетомо (右大臣実朝 Udaijin Sanetomo, 1943)
Цугару (津軽 Tsugaru, 1944)
Скриня Пандори (パンドラの匣 Pandora no Hako, 1945)
Сільські оповідки на новий лад (新釈諸国噺 Shinshaku Shokoku Banashi, 1945)
Сумне прощання (惜別 Sekibetsu, 1945)
Казки (お伽草紙 Otogizōshi, 1945)
Фейєрверк взимку (冬の花火 Fuyu no Hanabi, 1946)
Дружина Війона (ヴィヨンの妻 Viyon No Tsuma, 1947)
Закатне сонце (斜陽 Shayō, 1947)
Ось що я чув (如是我聞 Nyozegamon, 1948)
Вишня (桜桃 Ōtō, 1948)
Сповідь “неповноцінної людини” (人間失格 Ningen Shikkaku, 1948)
Гудбай (グッド・バイ Guddo-bai, 1948)

На bookworm!

]]>
1
giggs http:// <![CDATA[Євгеній Шварц]]> http://bio.bookworm.com.ua/?p=1204 2012-04-09T10:33:37Z 2012-04-03T07:28:07Z Євгеній Львович Шварц – видатний російський радянський письменник, драматург, кіносценаріст.

Народився у Казані 21 жовтня 1896 року. Батько письменника, Лев Шварц родом з Керчі, тодішньої Тавричної губернії. За кілька років після народження Євгенія родина Шварців переїхала на південь Росії до Майкопу.

1914 року Євген поступив на юридичний факультет Московського народного університету імені Шанявского, але, провчившись там два роки, вирішив відмовитися від перспективи стати юристом та присвятив життя театральному мистецтву та літературі. Весною 1917 року його було призвано до армії. В квітні 1917 знаходився в запасному батальйоні в Царицині, звідки його повинні були перевести разом з іншими рекрутованими студентами у військове училище в Москві. В серпні 1917 Шварц служив в Москві юнкером, 5 жовтня йому було присвоєно звання прапорщика. Брав участь в «Льодовому поході» Корнілова, де під час взяття Єкатеринодару отримав контузію, наслідками якої, тремором рук, страждав усе життя. Після чого був демобілізований. Поступив в університет в Ростові-на-Дону, де почав працювати в Театральній майстерні. Паралельно Шварц також працює фейлетоністом в провінційній газеті «Всесоюзная кочегарка». В 1921 році він переїждає до Петрограду в складі ростовської театральної трупи. Деякий час працював секретарем у Корнея Чуковського, а в 1923 році почав публікувати свої фейлетони. З 1924 році Шварц мешкає у Ленінграді, працює в Госіздаті під керівництвом Самуїла Яковича Маршака. Знайомиться і бере активну участь у діяльності літературного об’єднання ОБЕРІУ та популярних дитячих журналів тих років «ЁЖ» та «ЧИЖ».
Помер 15 січня 1958 р. в Ленінграді.

Твори

П’єси

Ундервуд, 1928
Пустяки, 1932
Клад, 1934 (опубл. 1960)
Принцесса и свинопас, 1934
Голый король, 1934
Похождения Гогенштауфена, 1934
Красная шапочка, 1936
Снежная королева, 1939
Кукольный город, 1939
Тень, 1940
Сказка о потерянном времени, 1940
Брат и сестра, 1940
Наше гостеприимство, 1941
Под липами Берлина, 1941 (спільно з Міхаїлом Зощенко)
Далекий край, 1942
Одна ночь, 1943
Дракон, 1944
Сказка о храбром солдате, 1946
Сто друзей, 1948
Два клёна, 1953
Обыкновенное чудо, 1956
Повесть о молодых супругах, 1957

Сценарії

Настоящие охотники. Автор надписей, 1930
Товарный 717, 1931
Разбудите Леночку, 1934 (у співавторстві з Ніколаєм Олейніковим)
На отдыхе, 1936 (у співавторстві з Ніколаєм Олейніковим)
Леночка и виноград, 1936
Доктор Айболит, 1938
Зимняя сказка, 1945 (у співавторстві з Іваном Івановим-Вано)
Золушка, 1947
Первоклассница, 1948
Дон-Кихот, 1957
Марья-искусница, 1959
Каин XVIII, 1963 (у співавторстві з Ніколаєм Эрдманом)
Снежная королева, 1966

Інші твори

Рассказ старой балалайки, 1925
Два брата
Кот в сапогах
Первоклассница, 1949
Приключения Шуры и Маруси
Рассеянный волшебник
Сказка о потерянном времени
Чужая девочка
Мемуары, 1982
Дневники, опубліковані 1989 р.

На bookworm!

]]>
giggs http:// <![CDATA[Франц Кафка]]> http://bio.bookworm.com.ua/?p=1197 2012-02-13T06:05:02Z 2012-02-10T06:59:22Z Франц Кафка (нім. Franz Kafka) – видатний німецькомовний письменник ХХ століття, більшість творів якого вийшло друком посмертно.

Народився 3 липня 1883 року в єврейській сім’ї у Празі (на той час Австро-Угорська імперія). Батько — Герман (Гених) Кафка (1852—1931) родом з чеськомовної єврейської громади, з 1882 р. займався торгівлею галантерейними товарами. Мати — Юлія Кафка (у дивоцтві – Леві, 1856—1934) — віддавала перевагу німецькій мові. Прізвище «Кафка» чеського походження. «Kavka» чеською означає «галка». Сам Кафка писав німецькою, хоча добре знав й чеську. Розмовляв він і французькою мовою. Незважаючи на своє єврейське походження, Кафка не володів ідишем і почав виявляти цікавість до традиційної єврейської культури тільки в двадцятирічному віці під впливом театральних труп, що гастролювали в Празі.

Крім Франца, у родині було ще п’ятеро дітей. Два молодші брати Франца померли, не досягши і дворічного віку. Самому Францу тоді ще не виповнилося й 6 років. Сестри — Еллі, Валлі та Оттла — загинули під час Другої світової війни в нацистських концентраційних таборах у Польші.

З 1889 по 1893 рр. Кафка відвідував початкову школу, пізніше — гімназію, яку закінчив 1901 року. Поступив до Празький Університет Карлов, де отримав ступінь доктора права (керівником роботи Кафки над дисертацією був професор Альфред Вебер). По закінченню університету Франц влаштувався на службу до страхового відомства, де й пропрацював на скромних посадах до передчасного — через хворобу — виходу на пенсію 1922 року. Робота для письменника була заняттям другорядним та обтяжливим: у своїх щоденниках та листах він пише про ненавистт до свого начальника, товаришів по службі та клієнтів. На першому місці для нього завжди була література, що «виправдовувала все його існування». Серед чотирьох людей, який письменник, «не претендуючи зрівнятися з ними у силі і розумі», відчував «своїми кревними братами», були Гюстав Флобер, Франц Грільпарцер, Фьодор Достоєвський та Генріх фон Клейст.

Аскетизм, невпевненість в собі, самоосуд та хворобливе сприйняття навколишнього світу — всі ці якості письменника добре задокументовані в його листах та щоденниках, а надто у «Листі батькові». Стосунки Кафки зі своїм деспотичним батьком є важливою складовою його творчості.

Через ранній розрив з батьками Кафка був вимушений вести дуже скромний спосіб життя, що наклало відбиток на його ставлення до Праги та її мешканців. 1917 року у Кафки було діагностовано туберкульоз. Хронічні хвороби дуже дошкуляли йому; окрім туберкульозу, він страждав на мігрені, часті запаморочення, запори, імпотенцію. Він намагався протидіяти всьому цьому натуропатичними засобами, такими як вегетаріанська дієта, регулярна гімнастика та вживання великої кількості непастеризованого коров’ячого молока.

Ще школярем Франц брав активну участь в організації літературних зустрічей, докладав зусилля до організації та просування театральних вистав. На оточуючих Кафка справляв враження своєю хлоп’ячою, акуратною, суворою зовнішністю, спокійною та незворушною поведінкою, а також своїм розумом і незвичайним почуттям гумору.

У період з 1912-го по 1917-й роки він залицявся до берлінської дівчини Феліції Бауер, з якою двічі був заручений і двічі розривав заручини (наслідком цих стосунків стало написання роману «Процес»). Спілкуючись з нею головним чином через листи, Кафка створив її образ, що ніяк не відповідав дійсності. І справді вони були дуже різними людьми, що кидається в очі сторонній людині з їх листування. Другою нареченою Кафки стала Юлія Вохрицек, але заручини з нею незабаром також були розірвані. На початку 1920-х років Франц мав любовні стосунки із заміжньою чеською журналісткою, письменницею та перекладачкою Міленою Есенською. У 1923 році Кафка, разом з дев’ятнадцятирічною Дорою Дімант на декілька місяців переїхав до Берліну в надії віддалитися від впливу сім’ї та сконцентруватися на письменництві; згодом він повертається до Праги. Здоров’я в цей час погіршувалося, і 3 червня 1924 року Кафка помер в санаторії під Віднем, ймовірно, від виснаження. Поховано Франца Кафку було 11 червня 1924 на Новому єврейському цвинтарі в районі Страшніце у Празі в спільній сімейній могилі.

За життя було опубліковано всього декілька коротких оповідань Кафки. Вони майже не привернули до себе уваги. Про масштаб письменницького таланту критика й читачі дізналися вже після смерті письменника, коли, незважаючи на його заповіт з вимогою знищити всі твори (крім кількох примірників, які володарі рукописів могли залишити собі для власних потреб, але за жодних обставин не друкувати), Макс Брод, друг і літературний агент, надрукував ті твори Кафки, які були у його розпорядженні. А от Дора Дімант підкорилася волі свого коханця і таки знищила рукописи, якими вона володіла, – втім також, на щастя, не всі. Всім, що ми знаємо про Кафку письменника, його надзвичайний вплив на літературу ХХ століття ми маємо завдячувати його душоприказникам, які пішли проти волі померлого.

Твори

Романи

Процес (Der Prozeß, 1925)
За́мок (Das Schloß, 1926)
Америка (Amerika, 1927)

Новели та оповідання

Опис однієї боротьби (Beschreibung eines Kampfes, 1904—1905)
Весілля в селі (Hochzeitsvorbereitungen auf dem Lande, 1906—1907)
Вирок (Das Urteil, 22-23 вересня 1912)
Перевтілення (Die Verwandlung, 1912)
У виправній колонії (In der Strafkolonie, 1914)
Шкільний вчитель (Der Dorfschullehrer or Der Riesenmaulwurf, 1914—1915)
Брюмфельд, старий холостяк (Blumfeld, ein älterer Junggeselle, 1915)
Сторож склепу (Der Gruftwächter, 1916—1917)
Сільський доктор (Ein Landarzt, 1917)
Мисливець Гракх (Der Jäger Gracchus, 1917)
Як будували китайську стіну (Beim Bau der Chinesischen Mauer, 1917)
Голодар (Ein Hungerkünstle, 1922)
Дослідження одного собаки (Forschungen eines Hundes, 1922)
Маленька жінка (Eine kleine Frau, 1923)
Нора (Der Bau, 1923—1924)
Співачка Жозефіна, або Мишачий народ (Josephine, die Sängerin, oder Das Volk der Mäuse, 1924)

На bookworm!

]]>
giggs http:// <![CDATA[Сухбат Афлатуні]]> http://bio.bookworm.com.ua/?p=1191 2012-02-06T08:39:12Z 2012-02-06T08:37:50Z Сухбат Афлатуні (справжнє ім’я Євгєній Абдуллаєв) – сучасний узбецький російськомовний поет, прозаїк, перекладач, критик та есеїст.

Народився 19 квітня 1971 року у Ташкенті. Після народження родина Абдуллаєвих переїхала до Намагангана, а 1978 року знову повернулася до Ташкенту.

Закінчив філософський факультет Ташкентського державного університету, кандидат філософських наук, автор більш ніж 30 наукових робіт.

Один із засновників об’єднання «Ташкентська поетична школа», альманаху «Малий шовковий шлях» та Ташкентського відкритого фестивалю поезії.

Друкувався у журналах «Звезда Востока», «Восток свыше» (Узбекистан), «Новый мир», «Арион», «Звезда», «Знамя», «Октябрь», «Дружба народов», «Новая Юность» (Россия), «Інтерпоезія» (США), «Книголюб» (Казахстан), «СП» (Украина) та ін.

Лауреат премії журналу «Октябрь» (2004), «Русской премии» (2005) та премії «Триумф» (2006).

Прозу і вірші друкує під псевдонимом Сухбат Афлатуні (у приблизному перекладі – «Діалогі Платона»), а есеїстику – під своїм справжнім ім’ям.

Мешкає у Ташкенті.

Твори

Псалмы и наброски (2003)
Ташкентский роман (2006)
Пейзаж с отрезанным ухом (2008)
Ночь коротка (2008)

На bookworm!

]]>
1
giggs http:// <![CDATA[Євгєній Абдуллаєв]]> http://bio.bookworm.com.ua/?p=1189 2012-02-06T08:39:32Z 2012-02-06T08:26:14Z Євгєній Абдуллаєв– справжнє ім’я узбецького письменника Сухбата Афлатуні (див.)

На bookworm!

]]>
giggs http:// <![CDATA[Дмітрій Прігов]]> http://bio.bookworm.com.ua/?p=1179 2011-12-05T08:09:14Z 2011-11-28T07:04:27Z Дмітрій Александрович Прігов (рос. Дмитрий Александрович Пригов) — російський прозаїк, поет, художник, скульптор. Один з засновників московського концептуалізму.

Народився 5 листопада 1940 рока у Москві у родині інтелігентів: батько — інженер, мати — піаністка. По закінченню середньої школи певний час працював слюсарем на заводі. 1959 року поступив до Московського вищого художньо-промислового вчилища ім. Строганова, яке закінчив 1966 року за спеціальністю скульптор.

У 1966—1974 роках працював в архитектурного управлінні Москви .

Наприкінці 1960-х зблизився з художниками московського андеграунду. 1975 став членом Спілки художників СРСР, втім за радянських часів жодної виставки Прігова організовано не було.

З 1989 року бере участь у московському Клубі Авангардистів (КЛАВА).

Вірші Прігов почав писати з 1956 року, але в СРСР друком перша збірка вийшла тільки 1986 року. До цього часу вірші неодноразово друкували закордоном – у газеті «Русская мысль», журналі «А — Я», альманасі «Каталог». Перше видання вийшло 1975 року.

1986 року після одного з вуличних виступів Прігова було примусово направлено на лікування до психіатричної лікарні, але його швидко звільнили завдяки втручанню відомих діячів культури як радянських, так і закордонних.

Дмітрій Прігов — автор значної кількості текстів, графічних робіт, колажей, інсталяцій, перфомансів. Брав участь й у музичних проектах, одним з яких була організована московськими художниками-авангардистами пародійна рок-група «Среднерусская Возвышенность». Учасники групи бралися довести, що музична складова у російському року не має жодного значення, і слухачі реагують лише на ключові слова у тексті. З 1993 по 1998 роки Прігов неодноразово виступав з рок-групою «НТО Рецепт», яка активно використовувала його тексті у своїй творчості.

З 2002 року Дмітрій Прігов разом з сином Андрієм та дружиною Наталією брав участь у групі акціонного мистецтва Prigov Family Group.

Провідні ліричні образи поетики Прігова — «милицанер» та абстрактний «он». Загальна кількість поетичних робіт Прігова складає понад 35 тисяч. Головними прозаїчними текстами Прігова є дві перші частини трилогії, у яких автор випробовує на російському грунті три традиційних жанри західного письма: автобіографія у романі «Живите в Москве», записки мандрівника у романі «Только моя Япония». Третій роман, який Прігов закінчити не встиг, мав бути у жанрі сповіді.

Лауреат Пушкинської премії фонду А.Тепфера, Гамбург (1993) та премії імені Бориса Пастернака (2002).

Персональні виставки: «Мягко» (2003) та «Монстрология» (2006) у галереї Петра Войса, Москва і посмертна, 2008 року, «Граждане! Не забывайтесь, пожалуйста!» у Московському музеї сучасного мистецтва, Москва.

Помер 16 липня 2007 року у Москві внаслідок ускладнень після інфаркту.

Твори

Стихограммы, 1985
Слезы геральдической души, 1990
Пятьдесят капелек крови, 1993
Явление стиха после его смерти, 1995
Запредельные любовники, 1995
Сборник предуведомлений к разнообразным вещам, 1996
Обращения к народу, 1996
Написанное с 1975 по 1989, 1997
Советские тексты, 1997
Подобранный Пригов, 1997
Евгений Онегин, 1998
Написанное с 1990 по 1994, 1998
Живите в Москве. Рукопись на правах романа, 2000
Только моя Япония, 2001
Исчисления и установления. Стратификационные и конвертационные тексты, 2001
Дитя и смерть, 2002
Неложные мотивы, 2002
Книга книг. Избранные, 2002
Три грамматики, 2003
Ренат и Дракон (романтическое собрание отдельных прозаических отрывков), 2005
Пригов Д. А., Шаповал С. И. Портретная галерея Д. А. П, 2003
Разнообразие всего, 2007
Катя китайская (чужое повествование), 2007

На bookworm!

]]>
giggs http:// <![CDATA[Рональд Фірбенк]]> http://bio.bookworm.com.ua/?p=1171 2011-11-28T07:03:56Z 2011-11-04T13:52:36Z Артур Рональд Енслі Фірбенк (англ. Arthur Annesley Ronald Firbank) – англійський письменник першої половини двадцятого сторіччя.

Народився 11 січня 1886 року в Лондоні в арістократичній родині. Батьки – Леді Херіет Джейн Гаррет та Сер Томас Фірбенк, депутат парламету.

Поступив до Кембріджського університету, але 1909 року кинув навчання, так і не отримавши диплому.

Першу книжку – оповідання «Одетт д’Антреверн» («Odette d’Antrevernes») опублікував ще 1905 року. Жив на гроші, що залишился у спадщину. Багато подорожував – по Іспанії, Італії, Близькому Сходу, Африці. Відрізнявся ексцентричною поведінкою і хворобливою сором’язливістю.

Сам Фірбенк був шанувальником творчості Оскара Уайльда. За життя написав кілька повістей, більшість з яких вийшли друком уже після смерті письменника. Гротескний творчий почерк Фірбенка вплинули на таких літераторів, як Олдос Хакслі, Івлін Во, Мюріел Спарк.

Увага до Фірбенка отримала нове життя у 60-х роках з виходом радіопрограми на Бі-бі-сі і подальших кількох критичних дослідженнях його творчості різними авторами у 70-ті.

Помер Фірбенк 21 травня 1926 року у Римі.

Твори

Повісті

Штучна принцеса (The Artificial Princess, 1915)
Марнославство (Vainglory, 1915)
Схильності (Inclinations, 1916)
Каприз (Caprice, 1917)
Велмут (Valmouth, 1919)
Сандалове дерево (Santal, 1921)
Квітка під ногами (The Flower Beneath The Foo, 1923)
Сум під яскравим сонцем (Sorrow in Sunlight, 1924)
Про дивацтва кардинала Піреллі (Concerning the Eccentricities of Cardinal Pirelli, 1926)
Новий ритм (The New Rythum, 1926, незавершений)

П’єси

Темна вежа (The Mauve Tower, 1904)
Сільський апостол (A Disciple from the Country, 1915)
Княгиня Зубарофф (The Princess Zoubaroff, 1920)

На bookworm!

]]>
giggs http:// <![CDATA[Трумен Капоте]]> http://bio.bookworm.com.ua/?p=1168 2011-11-04T13:54:31Z 2011-09-28T12:38:57Z Трумен Гарсіа Капоте (англ. Truman Garcia Capote) – американський письменник.

Народився 30 вересня 1924 року в Новому Орлеані. Коли Капоте виповнилося чотири роки, його батьки розлучилися, і його було відправлено до родичів у м. Монровіль, штат Алабама. Саме тут Капоте познайомився з сусідським хлопчиком і майбутнім письменником Харпером Лі. З ним вони дружитимуть все життя.

Капоте ріс замкненою дитиною, сам навчився читати і писати. А першу спробу літературної творчості здійснив уже в 11 років. Сам Капоте так згадує про дитячі літературні спроби: «Я почав серйозно ставитися до літератури, коли мені було ще 11. Під «серйозно» я маю на увазі те, що кожного дня я повертався додому і, як інші займалися грою на скрипці чи фортепьяно, я біля трьох годин присвячував писанню. Я нічого не міг з цим зробити”

1933 року Капоте переїжджає до Нью-Йорку до нової родини мами, яка одружилася на торговці текстилем кубинського походження Джозефі Капоте. Джозеф Капоте всиновлює Трумена і тепер він отримує нове прізвище і додаткове ім’я – Гарсіа. 1939 року родина Капоте через фінансові труднощі батька вимушена переїхати до Грінвіча, штат Коннектікут, де Трумен стає постійним автором шкільного літературного журналу і газети.

1936 року він подав своє оповідання «Стара місіс Бізібоді» на дитячий літературний конкурс, і завдяки цьому твору отримав The Scholastic Art & Writing Awards.

Ще навчаючися у школі, 1943 року Капоте влаштовується до арт-відділу журналу «Нью-Йоркер», де працює протягом двох років аж до свого звільнення через сварку з поетом Робертом Фростом. Після звільнення він береться за свій перший роман – «Літній круїз». Сам Капоте завжди стверджував, що він знищив роман, але дослідники його творчості розкопали рукопис, і 2006 року він вийшов друком.

Одночасно Капоте пише багато оповідань, його охоче друкують відомі літературні журнали – The Atlantic Monthly, Harper’s Bazaar, Harper’s Magazine, Mademoiselle, The New Yorker, Prairie Schooner та Story. На молодого письменника звертає увагу видавництво «Рендом Хауз» і пропонує написати роман – 1948 року виходить його «Інші голоси, інші кімнати», який потрапляє до списку бестселлерів Нью-Йорк Таймз.

Намагаючися скористатися успіхом першого роману, видавництво пропонує Капоте нову публікацію – 1949 року виходить збірка «Нічне дерево та інші оповідання». У самого ж Капоте починається депресія, і він вирушає до Європи – пізніше вийдуть друком його спогади про цей європейський тур.

По поверненню на батьківщину, Капоте починає співпрацю з бродвейськими театрами і з кінематографом.

1959 року виходить його найвідоміший роман – «Сніданок у Тіффані».

Завдяки успіху роману Капоте зміг у подальші роки вести доволі світське життя, вирізнявся екцентричними манерами і одягом, не приховував свою гомосексуальність.

Помер від цирозу печінки 25 серпня 1984 року в Лос-Анджелесі.

Твори

Літній круїз (Summer Crossing, 1943, перша публікація — 2005)
Інші голоси, інші кімнати (Other Voices, Other Rooms, 1948)
Древо ночі та інші оповідання (A Tree of Night and Other Stories, 1949, збірка):

    Злий дух (Master Misery)
    Діти на день народження (Children on Their Birthdays)
    Закрий останні двері (Shut a Final Door)
    Пляшка срібла (Jug of Silver)
    Міріем (Miriam)
    Яструб без голови (The Headless Hawk)
    Я теж можу такого нарозповідати (My Side of the Matter)
    Древо ночі (A Tree of Night)

Місцевий колорит (Local Color, 1950)
Голоси трави (‘The Grass Harp’, 1951)
Там, де чутно музи (The Muses Are Heard, 1956, збірка):
Сніданок у Тіффані (Breakfast at Tiffany’s, 1958):

    Сніданок у Тіффані (Breakfast at Tiffany’s)
    Квітковий будинок (House of Flowers)
    Діамантова гитара (A Diamond Guitar)
    Спогади про одне різдво (A Christmas Memory)

Холоднокровне вбивство (In Cold Blood, 1965)
Собаки гавкають (The Dogs Bark: Public People and Private Places, 1973)
Музика для хамелеонів (Music for Chameleons, 1980, збірка):

    Музика для хамелеонів (Music for Chameleons)
    Містер Джонс (Mr. Jones)
    Лампа у вікні (A Lamp in a Window)
    Мохаве (Mojave)
    Гостинність (Hospitality)
    Осліпленя (Dazzle)
    Документальна оповідь одного американського злочину (A Nonfiction Account of an American Crime)
    Дневна праця (A Day’s Work)
    Давно не бачилися (Hello, Stranger)
    Потаємні сади (Hidden Gardens)
    Відірвався (Derring-do)
    Так уже вийшло (Then It All Came Down)
    Прекрасне дитя (A Beautiful Child)
    Нічні пригоди (Nocturnal Turnings)

Почуті молитви (Answered Prayers, назакінчений роман, 1966-1980, публікація — 1987)

На bookworm!

]]>
giggs http:// <![CDATA[Гюнтер Грасс]]> http://bio.bookworm.com.ua/?p=1162 2011-08-19T05:55:48Z 2011-08-19T05:55:48Z Гюнтер Грасс (нім. Gunter Grass) – німецький письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури 1999 року.
Народився 16 жовтня 1927 року у Вільному місті Данциг (нині – Гданськ) у родині торговців.
У 1942 році Грасса було призвано в армію, де він спочатку потрапив до обслуги зенитної батареї, потім відбував трудову повинність, а з листопада 1944 року його було зараховано до 10-ї танкової дивізії Ваффен-СС. Брав участь у бойових діях на східному фронті, у квітні 1945 року його було поранено. Після закінчення війни до 1946 року знаходився в американському полоні.
Протягом наступних двох років після звільнення вчився на каменяря у Дюссельдорфі. Згодом там же поступив до Академії мистецтв, де вивчав скульптуру і живопис. З 1953 по 1956 роки продовжив навчання у Берлінський Вищій школі мистецтв у класі скульптора Карла Хартунга, по закінченні якої переїжджає до Парижу, де жие до 1959 року.
1960 року повертається до Берліну.
Ще 1956 року Гюнтер Грасс почав виставляти свої скульптурні і графічні роботи і одночасно спробував свої сили в літературі – пише оповідання, вірші і п’єси, які сам він відносив до абсурдистських. 1959 року виходить друком один з найвідоміших романів Грасса – «Бляшаний барабан» – химерне поєднання реальної історичної основи з сюрреалістично-гротескною образною мовою Грасса. Стиль «Бляшаного барабана» став фірмовим стилем Гюнтера Грасса. 1979 року роман був екранізований режисером Фолькером Шльондорфом і того ж року отримує головний приз Каннського кінофестивалю і «Оскара» як найкращий іноземний фільм.
Разом з виходом роману 1959 року прийшла і світова слава. За два роки Грасс видає наступний роман – «Кішка і миша» (разом з «Собачими роками», який вийде 1963 року вона складуть так звану «Данцизьку трилогію»). Дія роману відбувається під час Другої світової війни у Данцигу. Історія юного Йохима Малке викликала скандал через відверті сцени сексуального змісту.
1982 року Грас вступає до Соціал-демократичної партії Німеччини, а 1990 року висловлюється проти воз’єднання ФРГ та НДР, вважаючи, що об’єднана Німеччина може знову перетворитися на войовничу державу.
1985 року разом з джазовим музикантом Гюнтером Зоммером Грасс випускає серію музично-літературних творів – під музику Зоммера він сам начитує свої твори.
1999 року Грасс отримує Нобелівську премію з літератури. 2005 року засновує літературну групу «Любекські літературні зустрічі». Під Любеком Грасс і мешкає зараз.
2006 року у Німеччині навколо імені Грасса спалахнув скандал після визнання Грассом факту участі у бойових діях у складі Ваффен-СС, хоча, за словами Грасса, він не брав участі в бойових діях і не зробив жодного пострілу.
Скандал навколо минулого примусив Грасса взятися за мемуари. І вже 2006 року виходить «Цибулина пам’яті». Втім Грасс і тут залишився вірним собі. Книжку лише умовно можна віднести до мемуаристики. У ній химерно поєднані реальні факти біографії й апокріфічні епізоди (скажімо, спільний виступ Гюнтера Грасса і Луї Армстронга або зустріч з, ймовірно, Йозефом Ратцінгером, майбутнім папою Бенедиктом XVI, в американському таборі для війсковополонених). Схожий підхід Грасс застосовув і раніше – у «Щоденнику равлика», який вийшов друком 1972 року, а також у наступному «мемуарному» творі – «Фотокамера. Історія з темної кімнати» (2009) – очевидно, родинній хроніці Грасса, в якій втім перемішено і змінено всі імена.
2009 року виходить і вже цілком автобіографічний твір – «Шляхом з Німеччини в Німеччину» – реальний щоденник письменника.
Зараз Грасс продовжує жити в Люблекі і працює над мемуарним циклом.

Твори

Бляшаний барабан (Die Blechtrommel, 1959)
Кішка і миша (Katz und Maus, 1961)
Собачі роки (Hundejahre, 1963)
Під місцевим наркозом (Örtlich betäubt, 1969)
Із щоденника равлика (Aus dem Tagebuch einer Schnecke, 1972)
Камбала (Der Butt, 1977)
Вигадки (Kopfgeburten, 1982)
Зустріч у Тельгте (Das Treffen in Telgte, 1979)
Щуриха (Die Rättin, 1986)
Моє століття (Mein Jahrhundert, 1999)
Траєкторія краба (Im Krebsgang, 2002)
Цибулина пам’яті (Beim Häuten der Zwiebel, 2006)
Фотокамера (рос. Фотокамера. Истории из темной комнаты, Die Box, 2008)
Шляхом з Німеччини до Німеччини (Unterwegs von Deutschland nach Deutschland, 2009)
Слова Гримм (Grimms Wörter, 2010)

На bookworm!

]]>