Хорхе Луїс Борхес (ісп. Jorge Luis Borges, повне ім’я – Хорхе Франсиско Ісидоро Луїс Борхес Асеведо, ісп. Jorge Francisco Isidoro Luis Borges Acevedo) – видатний аргентинський прозаїк, поет і публіцист, один із засновників авангардизму в аргентинській літературі у 20-ті роки.
Народився 24 серпня 1899 році у Буенос-Айресі у родині середнього класу, але з досить скромним доходом. З боку батька у Борхеса були іспанські та ірландські корені. Мати походила, очевидно, з родини португальських євреїв. Сам Борхес стверджував, що в ньому присутня баскська, андалузька, єврейська, англійська, португальська і норманська кров. В родині Борхеса розмовляли португальською та англійською, що дозволило йому уже в 9 років взятися до перекладу відомої казки Оскара Уайльда “Щасливий принц”. Сам Борхес так описав свій вступ до літератури: «З самого мого дитинства, коли отця уразила сліпота, у нас в сім’ї мовчки малося на увазі, що мені належить здійснити в літературі те, чого обставини не дали зробити моєму батькові. Це вважалося само собою зрозумілим (а подібне переконання набагато сильніше, ніж просто висловлені побажання). Очікувалося, що я буду письменником. Почав я писати в шість або сім років.»
До 11 років освіту Борхес отримував вдома.
1914 року родина Борхесів вирушила до Європи на канікули. Зупинилися вони в Женеві, саме тут 1918 року Борхес отримує ступінь бакалавра у Женевському коледжі. Через початок Першої світової і політичний неспокій в Аргентині родина Борхесів вирішила не поспішати з поверненням на батьківщину. «Канікули» тривали до 1921, Борхеси багато разів переїжджали, мешкаючи в Лугано, Барселоні, на Майорці, в Севільї та Мадриді. 1918 року Борхес в Іспанії приєднується до ультраїстів – близької до імажиністів авангардної групи поетів, які надихалися творчістю Аполінера і Марінетті. 31 грудня 1919 року в журналі «Греція» з’явився перший вірш Хорхе Луїса.
Повернувшись до Аргентини в 1921, Борхес втілив ультраїзм в неримованих віршах про Буенос-Айрес. Вже в ранніх творах він демонструє блискучу ерудицію, знання мов і філософії, майстерно володіння словом. 1923 року виходить перша збірка віршів «Fervor de Buenos Aires». Борхес співробітничає з авангардним журналом Martín Fierro, пізніше стає одним із співзасновників журналу «Призма». Пізніше Борхес спробує викупити всі відомі примірники журналу, оскільки ранні свої літературні спроби вважатиме невдалими. Після перших поетичних спроб Борхес відмовляється на довгі роки від поезії на користь прозі – зокрема, прозі авангардній, яка знаходилася на стиці між художнім твором й есеїстикою. Після заснування Вікторією Окампо 1931 року журналу «Південь» (Sur) – який стане одним з провідних літературних видань Аргентини – Борхес стає там постійним автором і завдяки цій співпраці його твори стають популярними. Вікторія Окампо знайомить Борхеса з Адольфо Біой Касаресом, з яким вони стають друзями і спільно пишуть значну кількість творів.
1933 року Борхес отримує посаду редактору у літературному додатку до газети «Crítica». Саме тут 1936 року виходять уривки з одного з найбільш відомих його творів – «Загальній історії ганьби», (Historia universal de la infamia).
Протягом кількох наступних років Борхес працює літконсультантом у видавництві «Emecé Editores», з 1936 по 1939 рр. веде щотижневу колонку у журналі «El Hogar»
Книжник, що пише для книжкових людей, Борхес довгий час (1937-1946) працював в бібліотеці у Miguel Cané, робочому кварталі Буенос-Айреса. Бібліотечна робота в силу незначних запасів бібліотеки займала кілька годин на день, решту часу Борхес проводить за написанням статей, творів і читанням книжок. Згодом він називав ці часи «дев’ятьма глибоко нещасливими роками», хоч саме в той період і з’явилися перші його шедеври. Після приходу до влади Перона в 1946 році Борхеса було звільнено з бібліотечної посади. Втім, до цієї роботи він повернеться 1955 року, очолівши Національну публічну бібліотеку Буенос-Айреса. Цю посаду він займатиме до 1973 року, коли він добровільно подав у відставку на знак протесту проти повернення до влади Перона.
На початку 1950-х років Борхес повертається до поезії; вірші цього періоду носять в основному елегійний характер, написані в класичних розмірах, з римою. У них, як і в решті його творів, переважають теми лабіринту, дзеркала і світу, що трактував як нескінченна книга.
З 1956 по 1970 роки Борхес також займав посаду професора літератури в Університеті Буенос-Айреса, часто викладав курси в інші університетах.
Його зір з кожним роком падав, врешті-решт Борхес повністю сліпне. Його мати, з якою Борхес був завжди дуже близький, виконує функції його секретаря.
З 1975 року до останнього дня життя Борхес багато подорожує світом.
У 1961 Борхес розділив з С.Беккетом Міжнародну видавничу премію. Його пізні вірші були опубліковані в збірках Ділок (El Hacedor, 1960), Хвала тіні (Elogia de la Sombra, 1969) і Золото тигрів (El oro de los tigres, 1972). У 1979 Борхес отримав Премію Сервантеса – найпрестижнішу в іспаномовних країнах нагороду за заслуги в області літератури. Дещо дивувало багатьох (включаючи самого Борхеса) те, що йому так і не присудили Нобелівську премію – що було б і зрозуміло, і виправдано. «Така вже скандинавська традиція – не давати мені Нобелівську премію» – так сам Борхес висловлювся на цей рахунок.
Його останньою прижиттєвою публікацією була книга Атлас (Atlas, 1985) – збірка віршів, фантазій і дорожніх нотаток. Після смерті автора було зібрано і опубліковано багато ранніх і невідомих творів Борхеса – зокрема і ті, які він так цілеспрямовано намагався викреслити зі своєї творчості.
Помер у Женеві 14 червня 1986 року від раку печінки.
Твори
Пристрасть до Буенос-Айресу (Fervor de Buenos Aires, 1923)
Місяць навпроти (Luna de enfrente, 1925)
Розслідування (Inquisiciones, 1925)
Земля моєї надії (El tamaño de mi esperanza, 1926)
Мова аргентинців (El idioma de los argentinos, 1928)
Сам-Мартінський зошит (Cuaderno San Martín, 1929)
Еваристо Карр’єго (Evaristo Carriego, 1930)
Обговорення (Discusión, 1932)
Загальна історія ганьби (Historia universal de la infamia, 1935)
Історія вічності (Historia de la eternidad, 1936)
Залишене під спудом (1936-1940)
Вигадки (Ficciones, 1944)
Винаходи (Artificios, 1944)
Алеф (El Aleph, 1949)
Нові розслідування (Otras inquisiciones, 1952)
Ділок (El Hacedor, 1960)
Інший, той самий (El otro, el mismo, 1964)
Для шести струн (Para las seis cuerdas, 1965)
Похвала тіні (Elogio de la sombra, 1969)
Повідомлення Броуді (El informe de Brodie, 1970)
Золото тигрів (El oro de los tigres, 1972)
Книга піску (El libro de arena, 1975)
Таємна роза (La rosa profunda, 1975)
Залізна монета (La moneda de hierro, 1976)
Історія ночі (Historia de la noche, 1977)
Сім вечорів (Siete noches, 1980)
Криптографія (La cifra, 1981)
Дев’ять есе про Данте (Nueve ensayos dantescos, 1982)
Пам’яті Шекспіра (La memoria de Shakespeare, 1983)
Атлас (Atlas, 1984)
Змовники (Los conjurados, 1985)